Його ділянки, шо утворились
на місці карбідів, зберігають підвищену кількість вуглецю та
хрому і при подальшому охолодженні не перетворюються у
мартенсит.
Третій шар складається з
дрібноголчатого мартенситу, залишкового аустеніту і великої кількості
карбідів, рівномірно розподілених по усьому об'єму шару. Кількість
залишкового Рис.4.16. Зерна аустеніту аустеніту при
віддаленні від по- в другому шарі зони нагріву. х500
верхні поступово зменшується від 40...45%до нуля.
Ренггеноструктурний аналіз
показує, що мартенсит залишається неоднорідним, бо лінії а-фази ще
розмиті, але менше, ніж у попередніх шарах, що свідчить про вирівнювання
складу твердого розчину. Завдяки дрібнодисперсним карбідам,
рівномірно розподіленим у мартенситі, твердість третього шару вища і
становить 9000...9500 МПа.
Між зоною нагріву та вихідною
структурою сталі розташована досить вузька перехідна зона, де температура
під час електронно-променевого нагрівання не перевищувала нижню
критичнуточку Асг Твердість тут поступово
зменшується до звичайних для відпаленої сталі ШХ15 значень - близько
2500 МПа. Ця зона відзначається дещо збільшеною
травимість щодо вихідної структури сталі. її мала товщина (50...80 лдаи) є
ще одним свідченням локальності електронно-променевого
нагрівання.
Для інших варіантів вихідної
структури, перелічених вище, фазовий склад, мікроструктура та твердість
зони нагріву виявилися практично такими самими. Але на загартованих
зразках, а також на зразках, відпущених при 200 і 400° С, глибше зони
нагріву розташовується зона додаткового швидкісного
електронно-променевого відпуску, яка поступово переходить у вихідну
структуру сталі.
Суттєву ж різницю вносить
вихідна структура сталі в розміри зони нагріву (рис.4.17) - як її
максимальну глибину И, так і
ширину Ь на поверхні зразка. Вихідну структуру тут
зручно характеризувати температурою попереднього (перед
електронно-променевим нагріванням) відпуску. При цьому для
загартованих зразків
